Контрольна робота з предмету “Соціальна і гуманітарна політика” на тему: "Регіональна соціальна політика. Пенсійне забезпечення в Україні. Система соціального страхування і соціальної допомоги."
<-- До розділу СТОРІНКА МАЙБУТНІХ ДЕРЖСЛУЖБОВЦІВ
Міністерство освіти і науки України
Чернігівський державний технологічний університет
Контрольна робота
з предмету “Соціальна і гуманітарна політика”
на тему: ”Регіональна соціальна політика.
Пенсійне забезпечення в Україні.
Система соціального страхування і соціальної допомоги.”
Виконав студент
групи ЗДСВ-052
Перевірив доцент
Олійченко І.М.
Чернігів 2006
Варіант-15
"Регіональна соціальна політика. Пенсійне забезпечення в Україні. Система соціального страхування і соціальної допомоги."
ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………………………….... 3
1. РЕГІОНАЛЬНА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ......……………………...……….. 5
1.1. Соціальна політика і соціальний захист населення ........................................ 5
1.2. Соціальна політика на рівні регіону ................................................................. 8
2. ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ ................………………...…...… 10
2.1. Пенсійна система в Україні ............................................................................. 10
2.2. Позитивні зрушення у сфері пенсійного забезпечення ................................ 13
2.3. Розвиток недержавного пенсійного забезпечення ........................................ 22
2.4. Проблеми та перспективи ................................................................................ 26
2.5. Демографічна ситуація і пенсійна система .................................................... 28
2.6. Види пенсій, які передбачені загальнообов’язковою системою державного пенсійного страхування .......................................................................................... 29
2.7. Законодавча база пенсійного забезпечення ................................................... 30
3. СИСТЕМА СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ
І СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ ................................................................................ 32
3.1. Система права соціального забезпечення ...................................................... 32
3.2. Система соціального страхування і соціальної допомоги ............................ 36
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………. 44
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………...…… 48
ВСТУП
На сучасному етапі розвитку економіки України проблеми рівня життя населення і чинники, що визначають його динаміку стають дуже важливими. Від їх рішення багато в чому залежить спрямованість і темпи подальших перетворень в країні і кінець кінцем політична, а отже і економічна стабільність в суспільстві. Рішення цих проблем вимагає певної політики, виробленої державою, центральним моментом якої була б людина, її добробут, фізичне і соціальне здоров'я. Саме тому всі перетворення, які так чи інакше можуть спричинити зміну рівня життя, викликають великий інтерес у найрізноманітніших верств населення.
Підвищення рівня життя - соціально-пріоритетна мета розвитку суспільства, найважливіший напрям що проводиться державою політики доходів і заробітної платні. Засобом досягнення цієї мети виступають зростання ВВП і вдосконалення механізму його розподілу на макро- і мікрорівнях.
Підвищення рівня життя - це не тільки результат економічного зростання, але і його умова. Сучасному виробництву потрібні як принципово нові техніка і технології, так і висококваліфіковані працівники, власники свого інтелектуального капіталу. Вони складають основу середнього класу. У таких людей складніше структура матеріальних, духовних і соціальних потреб, вони витрачають більше засобів на відновлення життєвої енергії, на освіту і професійну підготовку, а рівень і якість їх життя повинен бути вищим, ніж просто забезпечуючи виживання.
В розробці політики доходів і заробітної платні враховуються не тільки загальні характеристики рівня життя в країні, але і їх диференціація по соціально-демографічних, професійних і прибуткових групах населення по регіонах, сільської і міської місцевості - з використовуванням для вимірювання відповідних показників системи індикаторів (інтегральних і приватних, натуральних і вартісних).
В сучасній Україні найактуальнішими проблемами підвищення рівня життя є забезпечення зайнятості, посилення соціальної захищеності населення, боротьба з бідністю.
Сьогодні проблеми регіонального розвитку набули особливої ваги і в Україні. Події останніх років, піком яких стала зміна політичного керівництва держави, засвідчили істотну неоднорідність — у політичному, соціальноекономічному та етнокультурному вимірах — регіонів нашої країни.
1. РЕГІОНАЛЬНА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
1.1. Соціальна політика і соціальний захист населення
Становлення України як держави з розвинутою ринковою системою та входження її до світової економічної спільноти потребує докорінних змін у проведенні соціальної політики на всіх рівнях розвитку.
Соціальна політика в системі політичної діяльності визначається інтересами людей, забезпеченням умов і можливостей їх життєдіяльності як найвищої цінності суспільства.
Соціальна політика - це заходи держави, спрямовані на пом'якшення нерівності в розподілі доходів, що є неминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послаблення диференціації доходів і майна, пом'якшення суперечностей між учасниками ринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.
У перші роки незалежності України на формування стратегії соціального захисту населення негативно вплинуло прийняття не цілком узгоджених нормативно-правових актів та законів. Але життя вимагало розроблення цілісної соціальної політики, тісно пов'язаної з економічним розвитком держави, її фінансовими можливостями. 18 жовтня 1997 р. Указом Президента України були схвалені Основні напрями соціальної політики на 1997—2005 рр., а також підписані інші укази соціального спрямування. Вони започаткували умови для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації. Пріоритетами такої політики стало підвищення рівня життя населення, розвиток людського потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, всебічний розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення.
Концепція розвитку людського потенціалу була запропонована ООН на початку 90-х років і враховує дві основні складові – валовий внутрішній продукт на душу населення та індекс людського розвитку, як інтегральний показник очікуваної тривалості життя, рівня освіти та матеріального добробуту населення.
У вітчизняній практиці, зокрема професором Е.М.Лібановою, у розрахунок індексу людського розвитку покладено дев’ять складових, що характеризують головні аспекти людського розвитку:
1) демографічна ситуація, що є показником і причиною людського розвитку в цілому;
2) ситуація на ринку праці, що забезпечує матеріальний добробут населення, можливість розвитку соціальної та виробничої інфраструктури тощо;
3) власне матеріальний добробут населення;
4) умови проживання населення;
5) стан здоров’я населення й охорони здоров’я;
6) освіта;
7) соціальне середовище (до індексу входять, зокрема, показники, які характеризують криміногенну ситуацію в регіоні);
8) фінансування людського розвитку;
9) екологічна ситуація.
Приоритетними напрямками соціальної політики, направленими на підвищення рівня людського розвитку, повинні стати всебічні аспекти поліпшення умов життя населення, які не можливі без проведення заходів спрямованих на:
підвищення рівня життя населення та профілактику бідності;
забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;
додержання конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;
переорієнтування соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються жінкам, особам літнього віку, дітям, молоді, інвалідам;
вплив на демографічну ситуацію у напрямку зниження смертності населення, особливо дитячої та стимулювання народженості;
поліпшення та реструктуризацію соціальної інфраструктури.
1.2. Соціальна політика на рівні регіону
Формування соціальної політики на рівні регіону в принципі для України є новим явищем, оскільки, до початку соціально-ринкової трансформації регіон не був самостійним носієм соціально-економічних відносин.
Також соціальна функція держави набула інтегративного характеру невдовзі після здобуття незалежності. Тому в силу поєднання у часі процесів розбудови соціальної держави і реалізацією принципу субсидіарності через перенесення основної ваги щодо соціалізації на регіональний рівень і мали місце негативні соціальні зрушення. Їх відтворенням є скорочення частки оплати праці у випуску товарів і послуг і закономірно зниження грошових доходів на душу населення порівняно з 1990р. більш ніж на 60%. Ці негаразди доповнилися безробіттям.
Ефективність реалізації соціальної політики багато в чому залежить від економічної бази, бюджетного забезпечення та фінансових ресурсів регіону. Без достатніх фінансових ресурсів складно вести про адекватний розвиток соціальної сфери, забезпечення продуктивної зайнятості і, взагалі, про механізми життєзабезпечення громадян. І в цій площині в останні роки інтенсивно проходить обговорення проблеми, але вся їх квінтесенція концентрується навколо поточних бюджетних питань і обмежується необхідністю нарощування витрат.
Щодо методологічно обґрунтованого формування і раціонального використання бюджетних коштів та ресурсів цільових фондів мова йде у меншій мірі. В силу домінування доцентрових процесів у бюджетній сфері у складному становищі опинилися старопромислові регіони, які за обсягами видатків на особу з урахуванням трансфертів так і не виведені на середній рівень по країні. Набуло життєвості і парадоксальне явище, за яким обсяги фондів соціального захисту населення у 3-4 рази перевищили обсяги місцевих бюджетів. Є всі підстави говорити, що елементи єдиної соціальної бюджетно-фондової системи втратили логіку щодо існування. У разі подальшого збереження збоченого примусового соціального донорства без створення підвалин інвестування самозабезпечення та фрагментарності системи реалізації соціальної політики навіть в аспекті певного узгодження дій державна і регіональна соціальна політика взагалі можуть опинитися під впливом групових інтересів, що, зрештою, при нехтуванні потребами інших прошарків може не тільки закріпити хаос щодо дотримання задекларованого вектору руху, а і мати деструктивні наслідки.
Зміцнення соціальної спрямованості держави окреслює цілі сучасної регіональної політики у соціальній сфері – забезпечення достатнього рівня добробуту в кожному регіоні, створення приблизно однакових життєвих умов для усіх громадян, незалежно від місця їх проживання.
Регіональна соціальна політика покликана перешкоджати небажаній міграції населення, послаблювати внутрішню соціальну напругу, зберегти цілісність та єдність країни.
Отже, лише науково-обґрунтована регіональна соціальна політика є необхідною передумовою побудови ефективної ринкової економіки, оскільки в ній мають бути максимально враховані місцеві особливості соціальних процесів. Це має сприяти зниженню соціальної напруги у суспільстві та зменшенню диференціації рівня розвитку регіонів.
2. ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ
2.1. Пенсійна система в Україні
Пенсійне забезпечення в Україні є державною системою і є основною складовою системи соціального захисту населення. Міністерство праці та соціальної політики України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення. Управління фінансами пенсійного забезпечення здійснює Пенсійний фонд України. На нього покладено також здійснення функцій з призначення (перерахунку) пенсій. Обіг коштів у пенсійній системі здійснюється через банківські установи та відділення зв’язку.
Система охоплює непрацездатних громадян похилого віку, інвалідів, осіб, які втратили годувальника, виплати яким проводяться у формі пенсій, надбавок та підвищень до пенсій, компенсаційних виплат, додаткових пенсій та державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію та інвалідам. Кошти на реалізацію Державної пенсійної програми формуються за рахунок надходжень від:
- обов’язкових внесків підприємств, установ, організацій;
- обов’язкових внесків громадян;
- коштів Державного бюджету та фондів соціального страхування;
- інших надходжень.
Правові основи пенсійної системи України
Законодавством передбачено впровадження трирівневої пенсійної системи, яка розширить можливості для підвищення добробуту людей та економічного зростання в Україні. Перший рівень – солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах солідарності і субсидування і здійснення виплати пенсій та надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду. Другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах накопичення коштів у Накопичувальному фонді, які обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках застрахованих осіб. Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат, що буде доповненням до пенсійних виплат з І та ІІ рівнів.
Пенсійна система доповнюється системою пільг, компенсацій, гарантій, програмою житлових субсидій та іншими видами державної соціальної допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, сім’ям з дітьми тощо.
2.2. Позитивні зрушення у сфері пенсійного забезпечення
З 1 січня 2004 року в Україні запроваджено реформовану солідарну пенсійну систему та добровільну накопичувальну систему через недержавне пенсійне забезпечення.
На відміну від інших країн, де проводилась пенсійна реформа, в Україні за нормами нового пенсійного законодавства було перераховано раніше призначені пенсії. При цьому гарантувалося збереження розміру раніше призначених пенсій і застосування всіх пільг при обчисленні стажу роботи, передбачених раніше діючим законодавством.
Запроваджено нову формулу обчислення пенсії, яка передбачає розширення періоду врахування заробітку при призначенні їх розмірів та зарахування до страхового стажу лише тих періодів, за які сплачено страхові внески до Пенсійного фонду.
З 12 січня 2005 року, згідно із внесеними змінами до статті 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, забезпечено виплату мінімальної пенсії за віком, за наявності у чоловіків 25 років, а у жінок – 20 років страхового стажу, у розмірі прожиткового мінімуму, визначеного законом для осіб, які втратили працездатність (332 грн.).
За кожний повний рік страхового стажу понад 25 років чоловікам і 20 років жінкам, пенсія за віком збільшена на 1 відсоток розміру пенсії, обчисленого відповідно до базового пенсійного Закону, але не більше ніж на 1 відсоток від прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність. З зазначеної дати до певної міри відновлено диференціацію пенсії в залежності від страхового стажу і від статусу особи, оскільки з цієї дати надбавки та підвищення до пенсії встановлюються понад прожитковий мінімум.
Середній розмір пенсійних виплат на 01.01.2006 р. склав 406,82 грн. або збільшився в порівнянні з січнем 2005 року (316,23 грн.) в 1,29 рази, а в порівнянні з січнем 2004 року (182,24 грн.) в 2,23 рази.
У зв’язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України “Про пенсії за особливі заслуги перед Україною” призначено пенсій на суму майже 995 млн. грн. понад 1,1 млн. осіб, праця та служба яких відзначена державними нагородами. Пенсії за особливі заслуги перед Україною призначаються в розмірі від 20 до 40 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність. Зазначені пенсії збільшуються у зв’язку із збільшенням прожиткового мінімуму.
З 1 січня 2006 року з прийняттям Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про пенсії за особливі заслуги перед Україною” щодо працюючих пенсіонерів” пенсії за особливі заслуги працюючим пенсіонерам виплачуються незалежно від доходів (до цієї дати пенсії за особливі заслуги виплачувались працюючим пенсіонерам, якщо середньомісячний дохід пенсіонера за попередній рік не перевищував прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність).
З 1 травня 2004 року інвалідам війни, розмір пенсії яких не досягав прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність на 2004 рік, додатково до пенсій встановлюється адресна цільова грошова допомога. З 1 січня 2005 року ця допомога встановлюється також і особам, розмір пенсій яких перевищує цю величину і становить для інвалідів війни І групи 70 гривень, для інвалідів війни ІІ та ІІІ груп – 50 гривень та учасників бойових дій – 40 гривень.
З 1 січня 2006 року збільшено у 3,5 рази пенсії по інвалідності учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році та пенсію у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи членам їх сімей, та у 2,5 рази – по інвалідності учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1987-1990 роках, громадянам, евакуйованим у 1986 році із зони відчуження, та пенсію у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи членам їх сімей.
Також, збільшено більш ніж у 2 рази підвищення до пенсії інвалідам війни, передбачені Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
Крім того, з січня 2006 року збільшено більш ніж у 1,9 рази мінімальну пенсійну виплату інвалідам війни із числа військовослужбовців строкової служби відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”.
Забезпечено стовідсоткове фінансування програми щодо запровадження додаткових пенсійних гарантій працівникам, які вивільнені у зв’язку з достроковим зняттям Чорнобильської АЕС з експлуатації. Лише в цій частині її вартість у 2006 році складає близько 5,6 млн. гривень.
Порядок призначення пенсії (крім суддям, народним депутатам та прокурорам) передбачає проводити їх нарахування виходячи із сум заробітної плати, на яку нараховуються страхові внески (збір) на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. З 1 січня 2006 року максимальна величина фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, оподатковуваного доходу (прибутку), з яких відповідно до законів України справляються страхові внески до Пенсійного фонду України, дорівнює десяти розмірам прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, а саме: з 01.01.2006 року – 4830,00 грн., з 01.04.2006 року – 4960,00 грн., з 01.10.2006 року – 5050,00 грн.
Крім цього, розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги та пенсій за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсій, встановлених законодавством), призначених у 2006 році відповідно до Митного кодексу України, законів України “Про державну службу”, “Про Національний банк України”, “Про дипломатичну службу”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”, “Про судову експертизу”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, “Про пенсійне забезпечення”, Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року No 379/95-ВР “Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України”, не може перевищувати 12 мінімальних пенсій за віком, встановленої абзацом першим частини першої статті 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, а саме: з 01.01.2006 року – 4200,00 грн., з 01.04.2006 року – 4308,00 грн., з 01.10.2006 року – 4392,00 грн.
Забезпечено реалізацію Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, яким надано право на призначення наукової пенсії особам, які працюють (працювали) в наукових установах всіх форм власності, врегульовано питання осучаснення заробітку, зокрема, його коригування здійснюється з урахуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих в галузях економіки України, зменшено фінансовий тягар щодо фінансування наукових пенсій працівникам державних не бюджетних наукових установ, зокрема, передбачено, що різниця між сумою призначеної пенсії за Законом України “Про наукову і науково-технічну діяльність” та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку має право науковий працівник, фінансується за рахунок коштів цих підприємств, а також коштів державного бюджету з розрахунку на одну особу 50 відсотків різниці пенсії, призначеної за Законом України “Про наукову і науково-технічну діяльність”.
Забезпечено реалізацію Закону України “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам”, яким передбачено переведення з 01.01.2005 року соціальних пенсій і надбавок до пенсій на догляд у державну допомогу. Зазначеним Законом встановлено адресний підхід до питання надання державної соціальної допомоги, а саме допомога надається тим особам, які її потребують. Крім того, інвалідам війни надано право на одержання збільшеного розміру державної соціальної допомоги на догляд, незалежно від виду одержуваної пенсії.
Відповідно до нового пенсійного законодавства щороку з 1 березня проводиться підвищення розміру пенсії на коефіцієнт, який відповідає не менше ніж 20 відсоткам темпів зростання середньої заробітної плати в Україні порівняно з попереднім роком. Так, підвищення пенсій з 01.03.2005 року
склало 5,5 %, а з 01.03.2006 року – 7,34%.
У 2006 році видаткова частина бюджету Пенсійного фонду України затверджена на рівні 70,2 млрд. грн. Доходна частина збільшена у порівнянні з бюджетом 2005 року за рахунок:
- зростання власних надходжень Пенсійного фонду України (на 9 млрд. грн. або на 22% більше);
- збільшення асигнувань з Державного бюджету на розмежування (на 3,1 млрд. грн. або 46% ).
В доходній частині враховуються кошти Державного бюджету України в сумі 7,3 млрд. грн. на покриття дефіциту коштів Пенсійного фонду для виплати пенсій.
Також, Державним бюджетом на 2006 рік передбачено 1,6 млн. грн. на компенсацію Пенсійному фонду України витрат від застосування платниками фіксованого сільськогосподарського податку спеціальної ставки із сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування.
Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачено забезпечення розмежування джерел фінансування пенсійного забезпечення. У Державному бюджеті України на 2006 рік асигнування на фінансування не властивих Пенсійному фонду пенсійних програм збільшені на 3,1 млрд. грн. або на 46%.
Призначення і виплата пенсій громадянам України, які проживають за її межами, та громадянам інших країн, які переїхали на постійне проживання до України, здійснюється згідно із пенсійним законодавством України, яке складається із Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів (угод), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Відповідно до статті 51 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, виплачується за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується тільки в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором (угодою) України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
На цей час питання пенсійного забезпечення в Україні регулюються міжнародними договорами (угодами), укладеними з 21 країною.
Зазначені договори (угоди) розподіляються на два види:
- договори, що базуються на територіальному принципі, за якими витрати на виплату пенсій здійснює держава, на території якої проживає отримувач (укладені з країнами СНД, Угорщиною, Румунією).
- договори, що базуються на пропорційному принципі, за якими кожна договірна сторона призначає та виплачує пенсію за відповідний страховий (трудовий) стаж, набутий на території держави цієї сторони. За принципом пропорційності Україною укладені договори про соціальне забезпечення з Республікою Болгарія, Королівством Іспанія, Чеською Республікою, Словацькою Республікою і іншими.
Чинною є також тимчасова Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, які прирівняні до районів Крайньої Півночі у галузі пенсійного забезпечення.
Введення нової страхової системи (прийняття Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”), яка синхронізується з нормами європейського законодавства в цій сфері, з одного боку – викликало необхідність переглянути вже діючі міжнародні договори (угоди), а з другого боку, відкрило можливості укладення міжнародних договорів (угод) з іншими державами щодо здійснення пенсійного забезпечення сторонами за період сплати страхових внесків у кожній із держав-учасниць.
Зокрема, в даний час ведеться підготовча робота щодо укладення таких договорів з Федеративною Республікою Німеччина, Аргентинською Республікою, Турецькою Республікою та перегляду Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року.
2.3. Розвиток недержавного пенсійного забезпечення
Урядом здійснюються заходи для розвитку недержавного пенсійного забезпечення, що є важливим чинником покращення пенсійного забезпечення громадян та прискорення соціально-економічного розвитку держави.
Система недержавного пенсійного забезпечення, яка започаткована з січня 2004 року, є складовою частиною системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками цієї системи додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.
Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється:
• пенсійними фондами шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних фондів та вкладниками таких фондів;
• страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду;
• банківськими установами шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків
У системі недержавного пенсійного забезпечення спостерігається тенденція збільшення кількості надавачів послуг у цій сфері. Так, станом на 1 квітня 2006 року Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України погоджено 77 статутів недержавних пенсійних фондів, до Державного реєстру фінансових установ внесено інформацію про 58 недержавних пенсійних фондів, з яких 44 – відкритих, 9 корпоративних та 5 професійних недержавних пенсійних фондів.
Найбільша кількість недержавних пенсійних фондів зареєстрована в м. Києві – 37 з 58, а решта – в регіонах (Дніпропетровська обл. – 8, Харків – 3, Донецька обл. – 2, Львів – 3, Сімферополь – 1, Суми –1, Івано-Франківськ – 1, Черкаси – 1, Херсон – 1).
Від 46 недержавних пенсійних фондів отримано повідомлення про укладені договори про надання послуг з адміністрування, управління активами та зберігання активів. Більшість адміністраторів НПФ зареєстрована в м. Києві – 28 із 39. Решта розміщена в регіонах, а саме: Дніпропетровська обл. – 2, Львів – 3, Харків – 3, Донецьк – 1, Суми – 1, Івано-Франківськ – 1.
Наявність значного потенціалу кількості недержавних пенсійних фондів сприяла зростанню попиту на послуги з адміністрування недержавних пенсійних фондів. Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України видано 31 ліцензію на провадження діяльності з адміністрування пенсійних фондів.
Станом на 1 січня 2006 року учасниками недержавних пенсійних фондів є понад 88 тис. осіб, з них 63,7 тис. осіб або 72,3% становлять учасники “нових” недержавних пенсійних фондів, створених відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”. Сума пенсійних активів, сформованих недержавними пенсійними фондами на цю дату складає 46 253,4 тис. грн., з них 32 987,9 тис. грн. або 71,3% – пенсійні активи “нових” недержавних пенсійних фондів, які діють менше року.
Структура розміщених пенсійних активів недержавних пенсійних фондів складається з:
• 70,1% – на банківських депозитах (в одному чи декількох банках, при цьому розмір банківських відсоткових ставок коливається від 11% до 19%);
• 10,5% – облігації підприємств, емітентами яких є резиденти України;
• 0,8% – цінні папери, дохід за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України;
• 6,8% – акції українських емітентів;
• 1,6% – банківські метали.
Загальний дохід, отриманий недержавними пенсійними фондами складає 9 809 тис. грн., з яких “новими” фондами за 9 місяців 2005 року отримано 2 028,7 тис. грн. доходу, а решта доходу (7 780,8 тис. грн.) отримано фондами, які функціонують починаючи з 90-х років.
З огляду на те, що недержавні пенсійні фонди тільки розпочали надавати відповідні послуги, основні пенсійні виплати в системі недержавного пенсійного забезпечення здійснюються пенсійними фондами, що перебувають в стадії реорганізації. Загалом, станом на 1 січня 2006 року, було здійснено пенсійних виплат 2 850 учасникам на суму 1 703,9 тис. грн., з них:
• пенсійні виплати на визначений строк, в середньому на строк більше 20 років – 2261 особі на суму 519,3 тис. грн.
• пенсійні виплати, які здійснені одноразово – 560 особам на суму 1 184,5 тис. грн.
Для подальшого підвищення ефективності функціонування системи недержавного пенсійного забезпечення необхідно:
• вдосконалювати законодавство з недержавного пенсійного забезпечення;
• забезпечити чітку координацію діяльності основних державних регуляторів недержавного пенсійного забезпечення;
• запровадити систему автоматизованого моніторингу та звітування суб’єктів, що надають послуги в сфері недержавного пенсійного забезпечення;
• налагодити ефективну систему обміну інформацією між органами, що здійснюють нагляд та контроль в системі недержавного пенсійного забезпечення;
• розробити надійні фінансові інструменти, у тому числі довгострокові фінансові інструменти та захищені від інфляції;
• проводити постійну інформаційно-роз’яснювальну роботу серед роботодавців та населення для відновлення довіри до фінансових установ, що здійснюють недержавне пенсійне забезпечення.
З метою визначення перспективи подальшого розвитку та реформування пенсійної системи, спрямованої на забезпечення фінансової стабільності пенсійної системи, посилення дії страхових принципів у солідарній системі, запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування та подальшого розвитку недержавного пенсійного забезпечення Урядом схвалено Стратегію розвитку пенсійної системи.
Одним із основних напрямів Стратегії є запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка передбачає, що застраховані особи, визначеного Законом віку, зобов’язані сплачувати страхові внески до Накопичувального фонду. Максимальний розмір такого внеску не може перевищувати 7 відсотків суми заробітної плати (доходу).
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 липня 2004р. No 479-р затверджено План заходів щодо запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування на 2004-2007 роки.
2.4. Проблеми та перспективи
Водночас, не зважаючи на певні зрушення в здійсненні пенсійної реформи, ряд невідкладних проблем потребують свого вирішення.
Шляхи їх вирішення визначені Стратегією розвитку пенсійної системи, яка затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.12.2006 р. No 525-р. Зокрема, необхідно створити рівні можливості для пенсійного забезпечення громадян незалежно від сфери їх зайнятості та виду діяльності; усунути диспропорції у розмірах пенсій; удосконалити порядок обчислення розмірів пенсії відповідно до тривалості страхового стажу та механізм індексації пенсії та їх підвищення відповідно до зростання середньої заробітної плати.
Із-за загострення демографічної ситуації та з урахуванням стану бюджету Пенсійного фонду, є необхідність прискорити запровадження загальнообов’язкової накопичувальної пенсійної системи, а відповідно, сприяти повноцінному функціонуванню пенсійної системи.
Необхідно забезпечити соціальний захист громадян України, які працюють за кордоном, у разі настання страхового випадку.
Необхідно здійснити заходи щодо скорочення пільг по сплаті внесків до Пенсійного фонду, не допускаючи при цьому запровадження нових пільг у виплаті пенсій без визначення джерел їх фінансування.
З метою приведення у відповідність діючих законів до положень нового законодавства та формування сприятливого податкового режиму для функціонування накопичувальної системи пенсійного забезпечення потребує в першочерговому порядку прийняття Верховною Радою України законопроектів щодо:
- внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування (щодо системи недержавного пенсійного забезпечення), реєстр. No 8083.
- порядку сплати внесків до Пенсійного фонду суб’єктами підприємницької діяльності, які обрали спрощену систему оподаткування доходів.
З прийняттям Закону України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” вдалося забезпечити в певній мірі оптимізацію співвідношення між мінімальним та максимальним розміром пенсії. Проте, для окремих категорій осіб розміри пенсії залишились без обмежень.
Органами праці та соціального захисту населення здійснюється нагляд за дотриманням законодавства під час призначення (перерахунку) та виплати пенсій органами Пенсійного фонду України.
Порядок здійснення нагляду за додержанням вимог законодавства під час призначення (перерахунку) та виплати пенсій органами Пенсійного фонду України затверджено наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Пенсійного фонду України від 04.07.2002 р. N 308/54, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.07.2002 р. за N 601/6889 (зі змінами, внесеними наказом від 04.02.2004 р. N 25/8, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11.02.2004 р. за N 210/8809).
2.5. Демографічна ситуація і пенсійна система
Слід врахувати, що внаслідок сплеску народжуваності впродовж 60х-70х років та його критичного спаду впродовж 80х-90х років, на фоні збільшення загальної тривалості життя та незначного збільшення народжуваності спостерігається дисбаланс чисельності населення пенсійного віку по відношенню до чисельності населення працездатного віку, який має тенденцію до поглиблення, починаючи з 2020-го року.
Сучасна солідарна система надзвичайно уразлива до демографічних змін, що викликаються старінням населення, в результаті чого зменшується співвідношення числа працюючих і кількості пенсіонерів.
2.6. Види пенсій, які передбачені загальнообов’язковою системою державного пенсійного страхування
За загальнообов’язковою системою державного пенсійного страхування передбачено призначення пенсій із солідарної системи та довічних пенсій або одноразових виплат за рахунок коштів, які акумулюються у Накопичувальному фонді та обліковуватимуться на особовому рахунку застрахованої особи в базі даних персоніфікованого обліку Пенсійного фонду.
Розмір пенсій за віком із солідарної системи пенсійного страхування визначається за формулою, яка враховує:
- тривалість страхового стажу;
- заробіток, з якого сплачені страхові внески до Пенсійного фонду;
- індивідуальний коефіцієнт заробітку;
- середню заробітну плату в Україні за рік, що передує року звернення за призначенням пенсії.
2.7. Законодавча база пенсійного забезпечення
Сьогодні пенсійне забезпечення регулюється Конституцією України, міждержавними угодами та 28 законодавчими актами України:
1. Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”
2. Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення”
3. Закон України “Про пенсійне забезпечення”
4. Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”
5. Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”
6. Закон України “Про державну службу”
7. Закон України “Про прокуратуру”
8. Закон України “Про статус народного депутата України”
9. Закон України “Про статус суддів”
10. Закон України “Про судову експертизу”
11. Митний кодекс України
12. Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року No 379/95-ВР
13. Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”
14. Закон України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”
15. Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”
16. Закон України “Про зайнятість населення”
17. Закон України “Про донорство крові та її компонентів”
18. Закон України “Про статус гірських населених пунктів в Україні”
19. Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”
20. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”
21. Закон України “Про Національний банк України”
22. Закон України “Про пенсії за особливі заслуги перед Україною”
23. Закон України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”
24. Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування”
25. Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”
26. Закон України “Про дипломатичну службу”
27. Закон України “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам”
28. Закон України “Про соціальний захист дітей війни”
3. СИСТЕМА СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ І СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ
3.1. Система права соціального забезпечення
Система права соціального забезпечення – це такий розподіл правового матеріалу, який дозволяє наглядно побачити різні частини цієї галузі в їх єдності. Іншими словами, це структурована сукупність правових норм, розподілених за групами – правовими інститутами, які утворюють галузь права соціального забезпечення.
Будь-який вид соціального забезпечення – це закріплена в нормах права форма забезпечення належного життєвого рівня громадян у випадках соціальних ризиків.
Система права соціального забезпечення, вибудувана за відповідними критеріями, має відповідати таким вимогам: 1) давати повне й об’єктивне розуміння про право соціального забезпечення; 2) бути зручною базою для систематизації соціально-забезпечувального законодавства.
Першим таким критерієм вважається змістовна об’ємність правової норм, тобто її властивість впливати на певну групу відносин. За цим критерієм право соціального забезпечення поділяють на загальну та особливу частини. Якщо норма права стосується галузі загалом або регулює значну групу відносин, тоді таку норму відносять до загальної частини. Як правило, правові норми загальної частини не врегульовують конкретних відносин між суб’єктами. Однак вони виконують надзвичайно важливу функцію – створюють "обличчя" і відображають "дух" галузі. І тут перш за все потрібно згадати про норми, які відображають принципи і завдання правового регулювання, відповідно до яких розбудовується галузь права. Так, Концепція соціального забезпечення, затверджена постановою Верховної Ради України, визначає, що соціальне забезпечення охоплює тільки тих громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних осіб, а на громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, поширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь. Крім цього, соціальне забезпечення різних соціально-демографічних груп населення диференціюється залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту тощо.
Крім норм-принципів, до загальної частини входять норми права, які визначають права людини в галузі соціального забезпечення; норми права, які встановлюють систему соціальних нормативів; норми, що містять державні гарантії у сфері соціального забезпечення.
Важливою складовою загальної частини є правові норми, які визначають основні права людини в галузі соціального забезпечення. У Конституції України, поряд із іншими соціальними правами, громадянам України гарантується право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, право на охорону здоров’я, медичну допомогу. Правова фіксація вичерпного переліку соціальних ризиків є дуже важливою. Така необхідність викликана специфікою соціально-забезпечувальних відносин, в яких тісно переплітаються приватні і загальнодержавні інтереси, адже соціальне забезпечення виконує важливі політичні та соціальні функції в державі. Про змішаний приватно-публічний характер соціально-забезпечувальних відносин Уже не раз згадувалось у науковій літературі. Враховуючи певну конфліктність, необхідно детально визначити випадки, коли суспільство гарантує особі соціальне забезпечення. А умови, за яких особа має право вимагати такого забезпечення, регламентуються нормами права, які визначають організаційно-правові форми соціального забезпечення. Йдеться про правові норми, які в загальному вигляді регламентують способи, якими держава забезпечуватиме права людини в цій галузі: фінансування соціального забезпечення за рахунок соціального страхування та бюджетних коштів, диференціація соціального забезпечення залежно від трудової діяльності, потреб та інших факторів. Таким поєднанням забезпечується вирішення проблеми, в якій, з одного боку, визначається потреба особи внаслідок настання соціального ризику, а з іншого – який вид (чи види) соціального забезпечення і в якій організаційно-правовій формі має буде надано.
Особливу частину системи права соціального забезпечення складають норми, які визначають способи організації соціального забезпечення та умови надання окремих його видів. Ці норми можна групувати за різними критеріями. Найпростіше було б розмежувати правові норми, які регулюють матеріальні соціально-забезпечувальні відносини та процедурні. Однак такий поділ є доволі громіздким і не дає повного розуміння про право соціального забезпечення загалом. За організаційно-правовою формою соціального забезпечення розрізняють правові норми загальнообов’язкового державного соціального страхування і надання соціальної допомоги. За видом соціального забезпечення розрізняють правові норми, що визначають надання пенсій, допомог, послуг. На підставі соціального ризику як критерію класифікації правові норми поділяються на такі, що регулюють: надання соціального забезпечення у випадку настання пенсійного віку, безробіття, тимчасової непрацездатності, нещасного випадку на виробництві, малозабезпеченості і т.д. На жаль, жодний із цих критеріїв не забезпечує створення повної і зручної для використання структури особливої частини права соціального забезпечення. Тому, на нашу думку, при визначенні системи особливої частини доцільно скомбінувати всі ці та інші можливі критерії.
Як вказано в Концепції соціального забезпечення населення України, на відміну від соціального страхування соціальні допомоги надаються не "за правом", а "на розсуд" органів, що надають її з урахуванням існуючих у суспільстві критеріїв для призначення допомоги. Для інституту соціальних допомог характерно те, що вони надаються: найменш захищеним категоріям населення (малозабезпеченим); переважно адресно, тобто в індивідуальному порядку після перевірки наявності в особи засобів для існування, або за критерієм належності одержувача до певної категорії громадян; за рахунок асигнувань з державного та місцевих бюджетів з основною метою матеріальної підтримки, і відповідно до цієї мети соціальні допомоги виступають переважно додатковим джерелом матеріального забезпечення. Отримання соціальної допомоги, як правило, не пов’язане із попередньою трудовою діяльністю, та сплатою страхових внесків.
3.2. Система соціального страхування і соціальної допомоги
На сьогодні в Україні розрізняють три організаційно-правові форми соціального забезпечення:
- Загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
- Фінансування з державного бюджету;
- Недержавне соціальне забезпечення.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування є основною організаційно-правовою формою. Соціальне забезпечення в суспільстві повинно виконувати дві головні функції: лікувальну і превентивну. Перша пов’язана із запровадженням механізмів боротьби з бідністю, які включають адресну допомогу малозабезпеченим верствам населення, надання житлових субсидій, допомога сім’ям з дітьми тощо. Друга, запобіжна функція, пов’язана з відверненням бідності шляхом надання громадянам можливість протягом свого активного життя здобути право на соціальне забезпечення ( від безробіття, хвороби, нещасного випадку на виробництві, інвалідності, в похилому віці тощо). Цю функцію виконує загальнообов’язкове державне соціальне страхування – це система прав, обов’язків та гарантій, яка передбачає надання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі настання страхового випадку за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, а також фізичними особами на користь яких здійснюється страхування.
Особливості загальнообов’язкового державного соціального страхування:
- умови і порядок здійснення визначаються законом, а не договором;
- участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні є обов’язковою, а не добровільною;
Суб’єктами загальнообов’язкового державного соціального страхування є застраховані особи, страхувальники, страхові фонди. Застраховані особи: фізичні особи, на користь яких здійснюється соціальне страхування. Вони стають суб’єктами після укладення трудового договору, або після реєстрації у відповідних фондах соціального страхування. Всі застраховані отримують Свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів страхування.
Страхувальники – це особи (роботодавці, а деколи і самі застраховані), які сплачують страхові внески. Страховики є відповідні соціальні страхові фонди.
Види загальнообов’язкового державного соціального страхування:
- Пенсійне страхування
- Страхування на випадок безробіття
- Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання
- Страхування від тимчасової непрацездатності та витрат зумовлених народженням та похованням
- Медичне страхування.
- Пенсійне страхування
Підставою здійснення пенсійного страхування в Україні є Закон „ Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 року, який набрав чинності 1 січня 2004 року.
Застрахованими особами в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування є:
1) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, в об'єднаннях громадян, у фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності та інших осіб (включаючи юридичних та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок, придбали спеціальний торговий патент) на умовах трудового договору (контракту) або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за договорами цивільно-правового характеру;
2) члени колективних та орендних підприємств, сільськогосподарських кооперативів та фермерських господарств, у тому числі тих, які обрали особливий спосіб оподаткування
3) фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, та члени сімей зазначених фізичних осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності: дружина (чоловік), батьки, діти та інші утриманці, які досягли 15 років, не перебувають у трудових або цивільно-правових відносинах з такою фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, але разом з ним здійснюють підприємницьку діяльність і отримують частину доходу від заняття цією діяльністю;
4) особи, які забезпечують себе роботою самостійно займаються адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з отриманням доходу безпосередньо від цієї діяльності;
5) громадяни України, які працюють у розташованих за межами України дипломатичних представництвах, консульських установах України, філіях, представництвах, інших відокремлених підрозділах підприємств та організацій (у тому числі міжнародних), створених відповідно до законодавства України (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України);
6) громадяни України та особи без громадянства, які працюють в іноземних дипломатичних представництвах та консульських установах іноземних держав, філіях, представництвах, інших відокремлених підрозділах іноземних підприємств та організацій, міжнародних організацій, розташованих на території України (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України);
7) особи, обрані на виборні посади до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, профспілок, політичних партій, які отримують заробітну плату (винагороду) за роботу на виборній посаді;
8) особи, які проходять строкову військову службу у Збройних Силах України, Службі безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях, а також в органах Міністерства внутрішніх справ України;
9) працівники воєнізованих формувань, особи начальницького і рядового складу фельд'єгерської служби спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань зв'язку та інформатизації, гірничорятувальних частин незалежно від підпорядкування, а також особовий склад аварійно-рятувальної служби, створеної відповідно до законодавства на постійній основі;
10) особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу;
11) особи, які отримують щомісячні страхові виплати відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" крім осіб, які отримують виплати у зв'язку зі смертю годувальника, та непрацюючих осіб, які отримують пенсії по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання;
12) особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за направленням підприємств, установ, організацій (без збереження заробітної плати та з отриманням стипендії відповідно до законодавства);
13) особи, які відповідно до законів отримують допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
14) один з непрацюючих працездатних батьків, усиновителів, опікун, піклувальник, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом, а також непрацюючі працездатні особи, які здійснюють догляд за інвалідом І групи або за престарілим, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду або досяг 80-річного віку, якщо такі непрацюючі працездатні особи отримують допомогу або компенсацію відповідно до законодавства;
15) особи, які отримують допомогу по тимчасовій непрацездатності;
16) безробітні в період отримання допомоги по безробіттю.
Законом передбачена добровільна участь у загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванні.
Страхувальниками в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування є роботодавці (суб’єкти підприємницької діяльності) та застраховані особи.
Основним нормативно-правовим документом, який регламентує здійснення цього виду страхування є Закон України „ Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 02.03.2000р.
Загальнообов’язковому страхуванню на випадок безробіття підлягають:
- особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), як повний так і неповний робочий день (тиждень);
- особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу.
Не підлягають страхуванню особи, які досягли пенсійного віку, чи в яких виникло право на працю, іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють в Україні.
Фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності; особи, які самі забезпечують себе роботою, члени творчих спілок, творчі працівники, котрі не є членами творчих спілок – мають право на забезпечення по цьому виду страхування в разі добровільної сплати внесків.
Крім цього, на отримання видів соціального забезпечення, які фінансуються за рахунок коштів цього виду страхування мають право також незастраховані особи з числа військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ, органів Служби безпеки України, органів внутрішніх справ звільнені з військової служби в зв’язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію та особи, які вперше шукають роботу, інші незастраховані особи у разі їх реєстрації як безробітних.
Страхувальниками у цьому виді страхування є роботодавці та застраховані особи, які сплачують страхові внески.
Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23.09.1999р. визначає основні засади організації та здійснення цього виду страхування.
Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках - члени їх сімей та інші особи, страхувальники (роботодавці, а в окремих випадках -застраховані особи) та страховик - Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.
Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають:
1) особи, які працюють на умовах трудового договору(контракту);
2) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики(стажування), виконання робіт на підприємствах;
3) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами.
Добровільно, за письмовою заявою, від нещасного випадку у Фонді соціального страхування від нещасних випадків можуть застрахуватися:
1) священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;
2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно;
3) громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.
Наймані працівники не сплачують страхових внесків по цьому виду страхування.
Установи, організації проводиться Фондом соціального страхування від нещасних випадків відповідно до Порядку визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” був прийнятий 18 січня 2001р.
Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, підлягають:
1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та господарювання або у фізичних осіб, у тому числі в іноземних дипломатичних та консульських установах, інших представництвах нерезидентів, а також обрані на виборні посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та в інших органах;
2) члени колективних підприємств, сільськогосподарських та інших виробничих кооперативів.
Особи, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), мають право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги відповідно до вищевказаного Закону за умови сплати страхових внесків на добровільних засадах до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності відповідно до діючого законодавства.
За рахунок коштів бюджетів здійснюється соціальне забезпечення незастрахованих осіб в системі соціального страхування. Коло цих осіб, а також види соціального забезпечення, які їм надаються визначаються спеціальними законами. Основна мета здійснення соціального забезпечення за рахунок бюджету – матеріальна підтримка осіб, в яких при настанні соціального ризику знижуються доходи, або підвищення доходів особам, в яких вони нижчі прожиткового мінімуму.
Недержавне соціальне забезпечення може здійснюватись:
- В рамках колективно-договірного чи індивідуально-договірного регулювання на підприємствах ,установах, організаціях;
- Як благодійна діяльність фізичних та юридичних осіб;
- Через недержавні пенсійні фонди, які здійснюють діяльність з недержавного пенсійного страхування.
ВИСНОВКИ
Підвищення ефективності соціальної політики вимагає здійснення комплексу організаційних заходів. Передусім це забезпечення структурних змін у системі державного управління та регулювання соціально-трудових процесів.
Для структури і механізмів формування політики державного регулювання та управління цими процесами характерні недостатня скоординованість і наявність кількох органів державної влади, що формують соціальну політику. При цьому відсутнє чітке розмежування функцій і є недостатньою спеціалізація органів і підрозділів, яким властива загальна неукомплектованість кваліфікованими працівниками, передусім через низький рівень оплати праці.
Водночас досить типовою є ситуація, коли політику формує одне відомство, реалізує друге, а фінансує третє. Це найбільш характерно для системи пенсійного забезпечення і надання державної допомоги.
Для формування соціальної політики, яка визначила б напрямок реформ, адекватний соціально-економічним реаліям, доцільно розглянути питання про створення координаційного органу у вигляді Ради з питань соціальної політики, голова якої має працювати на постійній основі з повноваженнями віце-прем'єр-міністра. Така Рада повинна мати власний невеликий апарат, а також підпорядковувати собі спеціалізовані органи державного управління - Національні комісії. Їхньою головною функцією повинно бути формування політики, розробка відповідних законодавчих і нормативних актів, а в деяких випадках безпосереднє керівництво реформованими або створюваними структурами, які здійснюватимуть функції соціального захисту (страховими фондами, державними програмами тощо).
Аналогічних заходів доцільно вжити і на регіональному рівні, шляхом створення спеціальних управлінь при органах місцевої виконавчої влади. Як безпосередні заходи щодо удосконалення структури державного управління доцільно також розглянути можливості реорганізації системи соціального забезпечення, зокрема об'єднання органів, які здійснюють призначення, фінансування та виплату пенсій, тобто частину апарату Мінсоцзахисту та Пенсійний фонд.
Здійснення таких заходів передусім вимагатиме поділу існуючих органів соціального забезпечення на дві групи - відповідальних за призначення і виплату пенсій та служби соціальної допомоги. Далі здійснюватиметься об'єднання служб Пенсійного фонду та Мінсоцзахисту, відповідальних за призначення та виплату пенсій. У межах новоствореної служби розроблятиметься система доставки пенсій.
Така реорганізація дасть змогу вирішувати наступні питання:
- відповідності заявок на кошти реальній потребі у них;
- скорочення терміну проходження коштів у фінансово-банківській системі;
- забезпечення персоніфікації внесків і чіткішого контролю за відповідністю суми сплачених внесків розмірові оплати праці, з якого визначається пенсія;
- економії витрат на утримання служби соціальної допомоги.
Після вирішення проблеми централізованого фінансування субсидій на оплату житла та комунальних послуг служба соціальної допомоги має стати основою системи надання допомоги шляхом індивідуального визначення нужденності згідно із заявою пошукувача допомоги. Перші кроки у цьому напрямку вже зроблено - створено відповідні комісії, але їхня діяльність ще не спрямована безпосередньо на вказані цілі. Допомога на основі прямого соціального контакту - тільки у перспективі.
Свого вирішення вимагає також проблема діяльності фонду соціального страхування. Профспілкове керівництво ним сприймається як реліктовий спадок тоталітарної епохи та призводить до численних казусів і навіть ненормальних явищ, таких як укладання договорів щодо соціального страхування між профспілками та підприємствами. Для уникнення небажаної конфронтації доцільно перебудувати управління цим фондом за принципом трипартизму, тобто рівноправної участі у правлінні представників підприємств-страхувальників, профспілок і держави.
Крім цього, є потреба у запровадженні ряду організаційних заходів, безпосередньо пов'язаних із реалізацією соціальної політики, якими є:
- створення служби вирішення трудових конфліктів та запровадження системи постійних консультацій в рамках органів соціального партнерства;
- підвищення ефективності роботи комісій при місцевих органах влади, які здійснюють моніторинг фінансового стану підприємств з метою вжиття упереджаючих заходів щодо вивільнення працівників, їхнього залучення до здійснення санаційних процедур;
- мобілізація грошових накопичень населення та комерційних структур шляхом розміщення муніципальних цінних паперів (передусім це стосується житлового будівництва);
- формування видатків державного і місцевих бюджетів на основі обгрунтованих мінімальних нормативів забезпечення соціальної інфраструктури, враховуючи приватизацію та перехід до комунального підпорядкування об'єктів соціальної інфраструктури підприємств.
У зв'язку з останнім треба відзначити, що найбільш принциповим моментом у фінасуванні заходів соціальної політики є вирішення питання розподілу соціальної відповідальності та джерел формування доходів між державним і місцевими бюджетами. Зміни повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, встановлені Конституцією України, викликають необхідність законодавчо визначити повноваження органів місцевого самоврядування і відповідно до них встановити напрямки формування місцевого бюджету, який має забезпечити дотримання взятих зобов'язань.
Для досягнення належної узгодженості при вжитті цих заходів доцільно визначати їхній термін і порядок запровадження у рамках державної програми соціальних заходів, яка щорічно має затверджуватися Президентом України.
В Україні, як один з основних законів соціальної допомоги, існує закон про державну допомогу сім'ям з дітьми, і фінансування цього закону в основному здійснюється за рахунок коштів місцевих бюджетів. Оскільки підприємства не працюють, то вони не здійснюють відрахування до бюджету, тому не виплачуються навіть мізерні розміри соціальної допомоги.
Потрібно переглянути механізм надання цієї допомоги і забезпечити на якомусь рівні загальногарантований розмір доходу і гарантовану виплату цієї допомоги для громадян, які не можуть забезпечити своє існування. А працездатним громадянам слід забезпечити можливість працювати.
Всі питання, які стосуються і невиплати заробітної плати, і незабезпеченості роботою, люди намагаються вирішити через міністерство соціального захисту населення.
Система надання житлових субсидій дуже чітко виявила бажання вирішити проблеми підприємств за рахунок державного бюджету. Якщо людина кілька місяців не працює, перебуває у відпустці без утримання у зв'язку з зупинкою виробництва, її не звільняють, тобто, не дотримуються закони трудового права, зокрема, закон про заробітну плату, то всі йдуть чомусь до міністерства соціального захисту, вважаючи, що проблеми з невиплатою заробітної плати і т. ін. зобов'язані вирішити саме міністерство соціального захисту населення. Це, звичайно, неправильно. Працедавець, укладаючи трудовий договір, зобов'язаний забезпечити всі передбачені нормами права гарантії.
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Білоконь І.В., Краєвий О.Д., Фащевський М.І. Теоретичні проблеми регіональної соціально-економічної політики // Україна в ХХІ столітті: концепції та моделі економічного розвитку. – Львів, 2000. – ч. ІІ, С.132-135.
2. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР.
3. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 р. № 2240-ІП.
4. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р, №1105-XIV.
5. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р. № 1533-ІП.
6. Постанова Кабінету Міністрів України "Про максимальну величину фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, оподатковуваного доходу (прибутку), сукупного оподатковуваного доходу (граничну суму заробітної плати (доходу), з яких справляються страхові внески (збори) до соціальних фондів" від 7 березня 2001 р. № 225 // Урядовий кур'єр. - 2001. – 22 березня. -№51.
7. Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003р. № 1058-IV / ст.ст.2,3,7-12, 18.8. Закон України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" від 26 червня 1997 р. № 400/97-ВР.
8. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про організацію персоніфікованого обліку відомостей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування" від 4 червня 1998р. № 794.
9. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку видачі та зразка свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 22 серпня 2000 р. № 1306.
10. Бондарчук К.П. Основні напрями удосконалення нормативно-правового підґрунтя організаційно-управлінської структури державної системи професійної орієнтації населення в Україні // Зайнятість та ринок праці, міжвід. наук. збірник НАНУ і Мінпраці та соціальної політики України, К.: РВПС України НАН України. - №19. - 2004. - С. 23-30.
11. Гриньова В.М. Концептуальні засади управління персоналом на промислових підприємствах // Зайнятість та ринок праці, міжвід. наук. збірник НАНУ і Мінпраці та соціальної політики України, К.: РВПС України НАН України. - №18. - 2003. - С. 83-87
12. Колот А. Формування національної моделі соціально-трудових відносин як складова розбудови соціальної держави // Зайнятість та ринок праці, міжвід. наук. збірник НАНУ і Мінпраці та соціальної політики України, К.: РВПС України НАН України. - №16. - 2002. - С. 3 - 10.
13 Павловська Н.О. Шелешкова С.М. Приховане безробіття і оплата праці: стан та шляхи вирішення проблеми // Зайнятість та ринок праці, міжвід. наук. збірник НАНУ і Мінпраці та соціальної політики України, К.: РВПС України НАН України. - №16. - 2002. - С. 81-90.
14. Петюх В.М. Оцінювання ефективності діяльності центрів зайнятості як інструменту реалізації пріоритетів державної політики на ринку праці / Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки. Наукове видання. Т.1., К.: Принт-Експрес. - 2000. - С.431-436.
15. Садова У. Регіональна соціальна політика: суть, проблеми та перспективи // Україна: аспекти праці. К., № 4. - 1999. - С. 14-17
16. Лендьел М. Спеціальні інститути розвитку територій: європейський досвід // Інститути та інструменти розвитку територій. На шляху до європейських принципів / за ред. Максименка С., Київський центр Інституту Схід-Захід. – К.: “Міленіум”, 2001. – С.67-148.
17. Європейська хартія місцевого самоврядування від 15.10.1985 р. / Місцеве самоврядування: Збірник нормативно-правових актів. За ред. М.І. Панова – Харків: Гриф, 2002. – С.10-18.
18. ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ТА ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У ЦИФРАХ І ФАКТАХ Київ-2006
